Історична довідка села Борівці

Історична довідка про с. Борівці

Село Борівці розташоване в північно-західній частині Чернівецької області.Борівці межують на сході з селом Киселів,на південому сході з прилеглими землями села Шишківці,на півночі з землями сіл Рудка і Бабин,на заході із землями сіл Серафинці та Ясенів-Пільний Івано-Франківської області.

Село має досить багату і цікаву топоніміку,яка сформувалася протягом усієї історії його існування.Це назви кутів,водойм,ланів,урочищ і т.п.

«Осередок»-кут,центральна,найбільша частина села.Звідси починається заселення місцевості.

«Ланци»-кут південно-західної частини села.Заселення почалось за австійських часів.Тут проживали найбагатші в селі сім’ї Скорейків,котрі як міру довжини земельних угідь використовували металеві ланцюги.

«Вуланка»-кут,розташований у південно-східній частині села.Спочатку називалася «Погачева вулиця.Ця назва походила від того,що тут проживали три багатії Погачі.Тепер кут носить назву «Вуланка»,зобов’язаний своїм перейменуванням уланам(воїнам легкої кавалерії) австро-угорської армії,які напередодні Першої світової війни кілька тижнів стояли тут табором.

«Погорилівка»-кут,що розташований у північній частині села.Називається так тому,що тут кілька разів спалахували великі пожежі.Остання з них трапилася в 1917 році.Тоді був сильний західний вітер,вогонь перекидався з будівлі на будівлю і знищив загалом до 20 обість.

«Толока»-кут села,розміщений у північно-східній його частині.Це було громадське пасовище.Тут виводили «данец».Більша частина нині використовується під огороди.

«Совиця»-річка.Так названа тому,що на її берегах здавна ростуть верби,котрих облюбували для денного відпочнку сови.Вона поповнюється з багатьох срумків і озера «Болото» та дає початок річки Кіцманської Совиці і впадає в річку Прут в селі Мамаївці.

«Болото»-озеро,яке розташоване на відстані 1 км на північний-захід від села.Це найвідоміший з-поміж борівецьких природніх об’єктів-заказник республіканського значення.Територіяозера-20.4 га.За легендою,на його місці колись існувало село Індик.Його жителі раз у раз порушували Божі заповіді,не дотримувалися посту.В покарання за гріхи однієї великодньої п’ятниці це село провалилося крізь землю.Господь уберіг від загибелі тих людей,які вели правильний спосіб життя,і вони пересилися за «бір»(ліс),де нині розташоване село.А на тому місці утворилося болото.Беручи до уваги сильні прояви у нашій місцевості карстової діяльності,таке явище з точки зору геологічних процесів видається цілком вірогідним.

«Кругляк»-водойма,яка утворилася в результаті меліоративних робіт на відстані 1 км на захід від села.Вона має округлу форму.В давні часи її ще називали «Западня», «Іванишин витік».

«Гниляк»-водойма,розташована в західній частині села.Вона не має ні припливу,ні витоку води.Живиться за рахунок опадів з атмосфери.

«Просянка»-мальовнича водойма в центрі села,де більшість жінок сіл Борівців і Киселева залюбки ходять прати білизну та інші речі.Її в середині ХІХ століття викопали два пруссаки,котрі приїхалт на проживання в наше село.

«Джуркало»-джерело,що має біля витоку невеликий водоспад заввишки 30 см.Вода тут стікає з характерним звуком,звідки походить і назва.

«Кам’янка»-джерело,яке витікає з кам’яної стіни в центрі села.

«Бондарівка», «Василишина»-кринички.Біля першої з них колись проживав чоловік,який виготовляв діжки,а біля другої проживала Василиха.

«Пилипанський став»-за однією з версій,на його берегах відпочивали липовани(російські старообр’ядці),що під час реформ царя Петра І шукали притулку в наших краях.

«Мар’янка»-назва лану.За легендою,під час чергового набігу татар нападники погналися за вродливою сільською дівчиною Мар’яною,аби взяти її в полон і продати в гарем.Тоді там був ставок,де юна дівчина втопилася,щоб не датися в руки ворогам.За іншою версією,дівчина просила Бога,щоб він її забрав до себе.Тоді земля розступилася,і вона зникла.Ця назва поля згадується в історичних працях ще з ХІХ століття

«Могили», «Підмогили»-назва поля,де за однією з версій під час Першої світової війни хоронили солдатів.І нині там можна побачити три насипи землі.

«Колопнище»-назва урочища,де сіяли,а потім вимочували коноплі.

«Поповий клин»-назва поля,яке було власністю місцевого священника і церкви.

«Пікет»-урочище,де за часів королівської Румуніїзнаходився прикордонний пункт на кордоні Румунія-Польща,а в 1939-1940рр. кордон Румунії-СРСР.

«Границя»-поле,віддалене від села на 5-6 км,колишній кордон між Буковиною і Галичиною,між Румунією і Польщею.

«Цісарська дорога»-дорога,яка була побудована заавстрійських часів.Проходила від Штефанівки(Степанівки) до Снятина через Борівці.В селі вона проходила біля школи,через кут Ланци.Дорога була викладена камінням та бруківкою.

«Провал»-урочище,яке розташоване на південь від озера «Болото».В скелястому грунті утворилося провалля,затоплене водою.Можливо,карстового походження.

«Додатки»-поле,де додавали людям землю.

«За горою»-поле,яке розміщене за горою,висота якої складає 292 м над рівнем моря.

«Дубки»-лісопосадка,яка є межею між борівецькими і шишківськими полями.Посаджена за радянських часів.

Село Борівці має давню історію. Ще в 1930 році при оранці поля тут виявили місце, де колись стояла кузня. На незначній відстані від цього місця й досі можна бачити декілька великих обтесаних червоного кольору кам’яних плит, які за переказами старожилів є залишками фундаменту сільської церкви. В цій місцевості жителі села постійно знаходять уламки сільськогосподарських знарядь пра­ці, побутових речей, фрагменти кераміки.

Нині на території сільської ради відомі такі археологічні пам’ятки: поселення Черняхівської культури IV ст. н.е., розташоване за 2 кілометри на північний захід від села, в урочищі за озером Болото площею 24 га.; поселення Черняхівської культури III-IV ст.. н. е., розташоване за 1 кілометр від села за садом по берегах потічка, в урочищі Сіножать розміром 80 х 120 метрів; давньоруський могильник XII-XIII ст. розташований за 2,5 км. на північний захід від села (урочище за о. Болото, Паращина могила) площею 0,6 га; поселення давньоруської культури XII-XIII ст., розташоване за 2 км. на північний захід від села, площею 4,8 га.

Археологічні роз­копки, які були проведені на території села та землях місцевого колгоспу, свідчать, що ця місцевість почала заселятися дуже дав­но.

Так, у 1957 - 1958 роках під час проведення розвідувальних роз­копок експедиція Чернівецького державного університету виявила тут ранньослов’янські житла черняхівської культури (II - V ст. н. е.).

В цей період у південній, лісостеповій частині Східної Європи формувалася велика східнослов’янська група племен, яка в пізньо-античних джерелах має назву «анти». Більшість дослідників пов’я­зує антів з черняхівською археологічною культурою.

Поселення черняхівців розташоване на північ від села на південному схилі, яке характерне для всіх поселень без укріплень. Тут археологи виявили залишки двох прямокутних на­земних житлових будинків, розмірами 6,6 х 4,5 м, з глинобитними печами, які були побудовані на землі.

Завдяки порівняно недавнім археологічним дослідженням були отримані нові матеріали, які дають змогу поглиблено вивчати ду­ховне життя того часу. Це стосується, в першу чергу, могильника з підплитовими похованнями в Борівцях, які вивчав завідуючий сек­тором археології відділу охорони пам’яток історії та культури при Чернівецькому краєзнавчому музеї В. М. Войнаровський. Це до­слідження проводилось у 1985 — 1986 роках в урочищі Болото, де знаходилось давньоруське селище. Ця місцевість має й іншу назву - «Церква», «Колопнище», «Паращина (Федорчина) могила». Мо­гильник є особливий для нашого краю. Тут було досліджено 6 по­ховань, які групувалися в трьох могилах. А всього на цьому неве­личкому кладовищі було близько десяти підплитових поховань. Для них характерне те, що покійників хоронили в кільцях-кромлехах, викладених з каменю, які перекривалися плитами рожевого і сіро­го пісковику. Такі, подібні цим, плити і сьогодні можна побачити на подвір’ї багатьох господарів села.

Ця знахідка дає можливість вивчити питання про проникнення і поширення християнства серед місцевого населення. Матеріали могильників, які були відкриті на території краю, в тому числі в Борівцях, датуються XI — XII ст. і свідчать про початковий етап християнізації населення, яке тут проживало.

Орієнтація знайдених кістяків людей того часу відповідає канонам релігійного культу «захід».

Дані могильника є важливою складовою духовної культури племен тиверців, які проживали на території краю.

З писемних джерел і матеріалів аналогічних археологічних роз­копок відомо, що у VIII-X ст. на Буковині проживали два літо­писні східнослов’янські племенні союзи — східні білі хорвати і тиверці. Дані могильника є важливою складовою духовної культури племен тиверців, які проживали на території краю.

З писемних джерел і матеріалів аналогічних археологічних роз­копок відомо, що у VIII — X ст. на Буковині проживали два літо­писні східнослов’янські племенні союзи — східні білі хорвати і тиверці.

Більше чотирьох сторіч борівецькі землі входили до давньо­руської держави: в X-XII століттях були форпостом Київської Русі на її південно-західному кордоні, до середини XIV сторіччя належали Галицькому, а пізніше Галицько-Волинському князів­ствам.

Поступово, у середині XIV ст. Галицько-Волинське князівство занепадало, а його землі потрапили під владу сусідніх феодальних держав. Буковину захопила Угорщина, тут з 1352 року намісника­ми угорських королів були, головним чином, волоські феодали з Марамурешу.

У XIV - XV століттях у молдавських і польських джерелах зга­дується адміністративна одиниця під назвою Шипинська земля. На неї претендувала Польська держава. Коли в 1359 році молдавські феодали виступили проти угорського короля і домагалися визнан­ня Молдавії як окремого князівства, Польща зробила спробу зага­рбати землі Північної Буковини. Проте польське військо зазнало поразки, і територія Північної Буковини відійшла до Молдавської держави, яка виникла в 1359 році. Про це розповідає польський літописець Длугош, який вперше назвав територію Північної Буковини Шипинською землею.

У складі Молдавського князівства Шипинська земля зберігала деяку автономію. Ці події описав письменник Михайло Івасюк в історичному романі «Турнір королівських блазнів», де згадує декі­лька разів село Борівці і боярина Саву Яцька.

У феодальній грамоті за 1433 рік цю землю не вважали складовою частиною молдавської землі, хоча вона і була підпорядкована мол­давському господарю. Остаточно Шипинська земля була приєднана до Молдавії в 1499 році. Тут посилювались феодальні відносини: уже перші молдавські господарі роздавали численні жалувані грамоти на села, землі і різні угіддя монастирям, церквам, світським феодалам.

У 1514 році Молдавія (а в її складі і Буковина) потрапляє під турецький гніт, який тривав 260 років. З молдавського періоду до нас дійшли і писемні джерела.

Перша писемна зга­дка про село датується 1588 роком. В джерелах зустрічаються різні варіанти назв. Це Боровці, Бурівці (у творах Стефаника), Bouroce (в Боплана), Борэуци — 1649 і 1652 рр., Borouz— 1780 р., Боръуци — 1785 р. Українською народною назвою весь час залишалася форма Борівці. Місцеве населення виводить назву села від «бір» — «ліс».

Подвійне підпорядкування території колишньої Шипинської землі призвело до того, що селяни змушені були терпіти подвійний гніт: крім турків, їх продовжували гнобити молдавські господарі, що лишилися володарями своїх маєтків. Зокрема, молдавські воєводи наділяли великими земельними ділянками разом із селянами бояр, які вірно служили при дворі, у війську. У нашій місцевості з’явилися нові поміщицькі родини, переважно молдавського похо­дження. У 1649 році село Борівці і прилеглі землі належали лагофету Гаврилашу Матіяшу, який був сином сільського священика з Го­рішніх Шерівців. Йому належали 79 сіл або їх частини, у тому чис­лі 38 — у Чернівецькій і 16 — у Хотинській волостях, і майже всі ці володіння були куплені ним за гроші. Після смерті лагофета згідно з актом про розподіл майна між спадкоємцями від 4 березня 1652 року половина села Борівці перейшла у власність його дочки Але­ксандре. Друга частина села Борівці належала до 1658 року Іонашку, а потім пагарнику Іордакі. Пізніше Борівці стали власністю бо­ярина Георге Урсаке, якому належало на Буковині більше ста сіл.

В 1741 році боярин Георг Урсакі передав свої володіння, в тому числі село Борівці, молдавському господарю Григорію Гіка Воде. Хоча згідно з грамотою від 2 квітня 1741 року Григорія Гіки село віддано Георгом Урсакі в дар Барновському монастирю. Потім воно перейшло у власність до зятя Григорія Гіки Зотти. Згідно з грамотою від 12 червня 1767 року село Борівці належить монастирю Формос (Фрумос).

У 1787 році Буковину приєднано до Галичини. У керівництві краю панівне становище зайняли молдавське боярство разом з поль­ською шляхтою. Поляки робили все від них залежне, щоб ополя­чити і окатоличити населення Буковини.

Змінювалися і власники великих маєтків у Борівцях. В цей пері­од монастир Фрумос здавав село в оренду. Так, у 1799 році село було віддане в оренду Петре фон Влахович і Александру фон Жеян за 390 золотих і 12 кг цукру. Але ця оренда повинна була відбутись після закінчення оренди села на 1798 - 1803 рр. Томом Голубом і Керсте Айвасом. У 1800 році Петре Влахович і Алексан­дру Жеян віддали оренду Богдану Задуровичу.

Австрійський уряд зробив спробу регламентувати і уніфікувати феодальні повинності селян східних провінцій. З цією метою вида­ний спеціальний урядовий патент, за яким селяни не мали права вільного переходу від одного дідича до іншого без домовленості з ним. Крім того, у 1784 році були введені обов’язкові «панщинні» дні, в які селянин мав працювати на пана — 12 днів на рік. У 1786 році створено Православний Релігійний Фонд Буковини, який ко­жній церковній парафії виділяв 44 йохи землі, і парафіяни мусили відробити на ній по 2 дні панщини в рік.

Непосильні податки часто приводили до соціальних конфлік­тів. Так, у 1815 році з села втекли 24 кріпацькі сім’ї через тяжку панщину, великі податки і неврожайність протягом 3 років. Май­же сім років властями розглядалася справа про причини еміграції селян сіл Борівці, Бабин та інших. Але ніяких змін так і не відбуло­ся. Таке становище існувало аж до скасування панщини в 1848 році.

Буковинське селянство взяло активну участь у революційних по­діях 1848 - 1849 рр., що охопили всю Австрійську імперію, дома­гаючись скасування панщини та інших феодальних повинностей без викупу, національної рівноправності. Як свідчать місцеві пере­кази, борівецькі селяни відмовлялися виконувати панщину. 17 кві­тня 1848 року цісар мусив видати указ про скасування панщини в Галичині, до складу якої входила і Буковина. А 9 серпня 1848 року подібний указ було видано окремо для Буковини. На відзначення цієї події жителі села поставили кам’яний хрест у центрі Борівців біля церкви, під яким «закопали» панщину.

Згідно з «октройованою» (дарованою) конституцією 4 березня 1849 року Буко­вина відділялася від Галичини і отримувала статус окремого автономного краю з титулом герцогства. В 1853 році край поділявся на 15 сільських повітів, а місто Чернівці становило окрему адміністра­тивну одиницю. Село Борівці входило до складу Кіцманського пові­ту. В 1905 році було виділено з Кіцманського Заставнівський повіт, і село Борівці відійшло до нього.

У пореформений період громади обирали громадський виділ і громадську старшину. Громадський виділ виступав як орган роз­порядчий і контролюючий. Він складався як мінімум з 8-9 осіб у громадах, де було до 100 виборців, і максимально з 30 чоловік у громадах, що налічували понад 1000 виборців. Виділ збирався на засідання не рідше одного разу на три місяці. Мав найвищу владу в громаді, в його компетенцію входили всі питання поточного управ­ління громадським життям: він стежив за витратами і прибутками, обирав старшину, надавав право проживання в громаді, представ­ляв громаду у стосунках з вищестоящими органами влади.

З числа членів виділу обиралася громадська старшина, яка скла­далася з голови і двох присяжних. Якщо на території громади зна­ходився великий земельний маєток, то його власник ставав членом виділу без виборів.

Члени виділу і старшина обиралися на 3 роки. Обрані не мали права відмовлятись від обрання. Робота у виділі здійснювалася на громадських засадах. Усі члени громади чоловічої статі, які досягли 24 років, мали право голосу на виборах, але поділялися на три виборчі курії, залежно від кількості сплати податків.

Першими особами на селі були священик («панотець»), голова громади («двірник», «ворник», «війт»), поміщик — просто «пан». Дещо осторонь від голови стояв як консультант громадський секретар («пан секретар»), до якого селяни зверталися за порадою, зокрема, з податкових і правових питань. Від імені селян він готу­вав усі письмові заяви. З 1858 по 1867 рік ворниками в селі були Дмитро Жуківський, Георгій Одинак, Дмитро Сливка, Петро Липка, Іван Пугач, Александр Скорейко. До цього часу відноситься зображення печатки-герба громади Борівців, на якій зображено сніп пшениці і перехрещені коса та граблі, а також напис: «GEMEINDE BOROUTZ» (община Борівці).

В 1851 році було побудовано Свято-Покровську церкву,яка будувалася з 1846року за рахунок коштів громадян та патроном будівництва поміщицею Руксандрою Зоттою.

В 1961 році було відкрито першу школу в селі.

Тут принагідно згадати про доброчинні справи дві­рника Александра Скорейка, на кошти якого була по­будована сільська школа і який допомагав та керував будівництвом церкви в Борівцях. Відомий буковинський художник Євзебій Липецький на початку XX ст. нама­лював портрет примаря, який довгий час зберігався у Родині Скорейків, а потім був переданий у Свято-Покровську церкву. В 2001 році, родина Скорейків подарувала цей портрет Чернівецькому ху­дожньому музею.

На кінець XIX ст. частина земель стала власністю поміщика Смценера, який жив у Відні, а землю здавав у оренду. Управляли маєтком Клявбер, а потім Гольдер. У 1900 році Калман Гольдер продав свій маєток у Борівцях Йозефу Блюму, який у 1906 році добився «повернення» йому 3 парцел гро­мадської землі. У 1901 році Зотта весь свій маєток продав Калману Шлезінгеру.

В 1890 році площа общинних земель складала 1423 га, а помі­щицьких — 696 га.

У селі близько 80% селянських господарств були безземельними чи малоземельними. Багато людей володіли мізерними клаптиками землі, і щоб не вмерти з голоду, мусили працювати в економіях і на промисло­вих підприємствах. Поряд з цим у селі після реформи поступово виділя­ється невелика, але економічно сильна група «газдів», які володіли де­сятками гектарів землі. Це Скорейки, Одинаки, Федоряки.

Маючи великий резерв робочої сили, поміщики і заможні селя­ни платили найнятим робітникам по 10 - 40 крейцерів за робочий день.

Важке життя переважної більшості селян Борівців змушувало їх кидати насиджені місця і шукати порятунку в інших країнах. Так, у Канаду емігрувало в 1899 р. 110 чол., у 1990 р. - 39 чол., а станом на 15 вересня 1913 р. - 297 чол.

Говорячи про гірку долю буковинських селян і причини масо­вої еміграції, український письменник Василь Стефаник у одному зі своїх творів, говорячи словами Бариляка з Борівців, намалював жахливу картину злиднів, безправ’я: «Кожне хоче жити і газдува­ти, а то ані поля, ані города, ані хати. А друге, що дуже стягають на всякі оплатки. Не можна оплатитися і не можна дочекатися, аби плати тоті трохи змаліли. А поле пісне не родить, а худоби нема, аби погноїти його. Не бійтесь, пес не тікає від колача, але від бича!».

Соціальні та політичні зміни на Буковині тільки опосередковано впливали на демографію села. Певний консерватизм давав змогу селянам виживати в будь-яких умовах. Так, у селі Борівцях прожи­вало: в 1774 р. — 53 сім’ї, в 1780 р. — 137, в 1786 р. — 136. У 1857 р.

офіційно статистикою зафіксовано 1800 осіб. У подальшому чисе­льність мешканців поступово зростала:

1883 р. — 540 сімей (1280 чоловік: з них 620 чол. та 660 жін.), 1893 р. — 620 сімей (2246 чол.: з них 1274 чол. та 972 жін.),

1895 р. — 630 сімей (2300 чол.: з них 1300 чол. та 1000 жін.),

1898 р. — 667 сімей (2396 чол.: з них 1345 чол. та 1051 жін.). Еміграція кінця XIX ст. спричинила зменшення числа мешкан­ців: 1901 р. — 621 сім’я (2144 чол.: з них 1216 чол. та 928 жін.).

Крім українців, у селі проживали представники інших націона­льностей. Так, згідно з переписом 1880 року в селі Борівці прожи­вало 1810 українців, 7 румунів, 5 поляків, 72 євреї. В 1900 році — 1638 українців, 113 євреїв. У 1910 році — 1746 українців, 5 румунів, 4 німці, 174 євреї. За віросповіданням серед борівчан було 1684 пра­вославних, 18 римо-католиків, 53 греко-католики. За переписом 1910 року в селі було 11 ремісників та 15 торгівців, у тому числі власники магазинів, бакалій, складів і т. п.

Перед Першою світовою війною більшість борівецьких земель перейшла до капіталіста-мільйонера Маркуса Фішера. Він володів маєтком у 425 га, жив у Чернівцях (мав ще маєтки у Хрещатику, Ки­селеві та Прилипчому). В 1912 році збудував цукровий завод у селі Кострижівка. З початком війни він у 1914 році поки­нув маєток. У цей час у його власності залишилось 342 га землі.

В 1914 — 1918 роках відбулась Перша світова війна між країна­ми австро-німецького блоку і Антанти. Було проведено декілька мобілізацій чоловіків до війська у віці від 18 до 53 років.

Борівчани стали свідками боїв між австро-угорськими і Російськими військами. Жителі згадують, що через село проходив Фронт, кругом стояли гармати. Люди ховалися під час боїв у пивницях (підвалах). До Борівців у примусовому порядку були виселені люди з села Лукавці, де проходили великі бої. Після проходження фронту в селі залишилося декілька солдатів у сільській поліції, які дзвонили в дзвони, скликаючи населення на роботи по збору зброї, риття бліндажів. Зброю складали біля школи. Особливо бо­ялися борівчани росіян-козаків.

Із спогадів очевидців відомо, що на борівецькому кладовищі було похоронено 44 російських і 6 австрійських воїнів. Росіян по­ховали разом, а австрійців кожного окремо. Тут було встановлено пам’ятник із написом.

Ще одна могила знаходиться за 4 км від села, в урочищі Штефанівка. Ліворуч дороги розташована братська могила 56-го загону гірського зв’язку угорської королівської армії. На насипаному ку­ргані висотою 2 м і діаметром 5,5 м стояв пам’ятник, який був зни­щений у радянські часи і відновлений у 1996 році. Відновлено на­пис угорською та українською мовами:

«На живу згадку про загиблих смертю хоробрих армійських друзів 56-й загін гірського зв’язку угорської королівської армії. Живими воювали Царство їм небесне».

3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське на­родне віче. Однак королівська Румунія 11 листопада 1918 року окупувала край по річці Прут. 12 листо­пада румунські війська перейшли його. Тут вони зустріли зброй­ний опір українських частин. Найбільші бої точилися біля Лужан, Кіцманя та Заставни. Бої тривали два тижні і завершились відхо­дом українських частин у Галичину

Село Борівці відійшло до Чернівецького по­віту. У повітах представниками уряду були префекти, їм підпоряд­ковувались претори у волостях та двірники в громадах.

У селі було організовано комуну, до якої входило і село Бабин. Владою на селі була примарія (сільська управа), якою керував при­мар. 1 квітня 1931 року комуна Борівці була реорганізована у зв’я­зку з відокремленням від неї села Бабин. Площа комуни в 1932 році складала 2122 га з населенням 1751 чоловік.

Упродовж 20 — 30-х рр. королівські власті послідовно здійсню­вали щодо українського населення краю політику румунізації, на­магаючись перетворити українців у румунів. Цим самим румуни викликали в українців ненависть і бажання в будь-який спосіб по­збутися непрошених прибульців із Старого королівства. В 1918 — 1928 рр. було оголошено стан облоги в прикордонних селах. На Початку 30-х років на теренах села поширюється діяльність україн­ських націоналістів.

Очолював групу в селі Карбашевський Степан. Діяльність націоналістів носила про­пагандистський характер: поширення листівок, розповсюдження друкованих органів, проведення віч. За свідченнями очевидців, на початку 30-х років у селі побував крайовий провідник ОУН і кра­йовий комендант УВО Степан Бандера, який з 1934 року очолив крайові УВО й ОУН як військово-бойову референтуру ОУН. Він бував в оселях Скорейка Миколи, Скорейка Онуфрія, Карбашевського Степана.

Під час освячення церкви владикою в 1936 році були замінені румунські прапори на українські. Про це згадує румунський про­фесор, депутат парламенту Н. Йорга. Іще він підтверджує, що укра­їнські священики обох віросповідань були вороже налаштовані до Румунії. За цю акцію до 4 місяців тюрми були засужені Кравчук Георгій, Пелашатий Василь, Чарський Володимир, Гавдун Георгій. До суду їх били, підвішували за ноги в стодолі, вимагали потріб­них зізнань.

У 1937 році територія комуни складала 2260 га землі, центр села (ватра) — 120 га з населенням 2016 чоловік. З них 1944 українці, 62 євреї, 10 румунів. У 1937 — 1938 роках в Notariatul Borauti входило і село Киселів.

Коли почалася Друга світова війна, то щоб уникнути мобіліза­ції до румунської армії, молоді люди тікали з села до Галичини через кордон між Румунією і СРСР, який проходив саме біля села. На Радянську Україну з Борівців перейшло 27 осіб. Усі вони були засуджені за перехід кордону. А після війни повернулись лише 6 чоловік.

Коли почалася Друга світова війна, то щоб уникнути мобіліза­ції до румунської армії, молоді люди тікали з села до Галичини через кордон між Румунією і СРСР, який проходив саме біля села. На Радянську Україну з Борівців перейшло 27 осіб. Усі вони були засуджені за перехід кордону. А після війни повернулись лише 6 чоловік.

День 22 червня 1941 року знаменував початок німецько-радян­ської війни. В Червону Армію було мобілізовано декілька борівчан. В ніч з 29 на ЗО червня 1941 року в селі сталась трагедія: були вбиті радянські активісти: Підгурський Микола Онуфрійович — голова сільської ради, Кричак Дмитро Михайлович — фінагент, член виконкому, Сливка Олександр Іванович — секретар сільської ради, Мельничук Іван Никифорович — директор місцевої школи. Потім почалася розправа над єврейським населенням. червня 1941 року було вбито і потоплено в озері Бульбона 48 чоловік єврейської національності із села Борівці та 50 — із села Киселів. Ця подія стала однією із жорстоких сторінок трагічної іс­торії великої війни. В ті грізні, непевні роки була ненависть і кров, але була й праця, боротьба, допомога українців євреям. Переважна більшість жителів села прихильно ставились до євреїв. Так, сім’я Горецьких переховувала Енгеля Леона, також була надана допомога Шихнерам Зейді і Менделю.

В 1942 — 1943, лютому-березні 1944 років проведено мобіліза­цію чоловіків 1919 — 1923 років народження в румунську армію.

З липня 1941 по березень 1944 року в селі знову встановилася влада румунів. Почався другий окупаційний румунський період.

Другий захід окупантів — це арешт борівчан, які знищували радянських активістів і євреїв. Вони були піддані катуванню і засу­джені.

Саме слово «Україна» було заборонене. Органами влади стали префектури повітів на чолі з префектом, ретури волостей очолили волосні претори, сільські і міські управи — примарі (старости). Край було приєднано до Румунії. Його очолював генерал-губернатор.

В 1942 — 1943, лютому-березні 1944 років проведено мобіліза­цію чоловіків 1919 — 1923 років народження в румунську армію. Декого направили в діючу армію, а переважну більшість було мо­білізовано в румунські робочі батальйони.

25 березня 1944 року село Борівці було визволене радянськими військами, 64-тою гвардійською танковою бригадою під команду­ванням І. Бойка.

10 травня 1944 року проведено мобілізацію чоловіків 1896 — 1926 років народження до радянського війська. З Борівців було мобілі­зовано 388 осіб, з яких не вернулось 122 особи. На їх честь споруджено пам’ят­ник у центрі села. На ньому викарбувано імена полеглих героїв.

Повстанський рух Буковини, та Борівців зокрема, залишається однією із найменш досліджених сторінок українського визвольного руху XX ст. Його вивчення відкриває вперту та безкомпромісну боротьбу буковинців проти московських більшовиків та їхніх соціальних експериментів.

У 1944 році на теренах села діяв відділ УПА з Галичини «Сірі вовки» командира Бистрого, проходили че­рез село і вступали в невеликі сутички інші загони оунівців. Так, у 1945 році був убитий боєць винищувального загону Погурський Олександр, у 1947 — Савка Василь, а в 1949 — голова сільської ради Бабчук Іван.

Активну участь брали в загонах УПА і жителі села. Так, Тодор Скорейко був старшим провідником округи УПА, загинув на Ясенівському полі. Його син Орест Скорейко, який вчився у Снятині разом з Миколою Плав’юком (майбутнім президентом України в екзилі), був бійцем УПА і загинув у селі Топорівці Івано-Франківської області, де в 1991 році споруджено і відкрито пам’ятник. Оче­видці пам’ятають, що біля озера Болото був схрон, де перебували бійці УПА, серед них Федоряк Георгій, який загинув у селі Мамаївці 8 березня 1948 року. Сюди органи НКВС викликали його маму Штефаниху Федорячку для впізнання. І жінка, щоб уберегти всю сім’ю від репресій, змушена була сказати: «Ні, не мій це син, мого тут немає».

Ключовим моментом радянської політики на селі була своєчасна і у повному обсязі здача продовольчих держпостачань, а згодом проведення суцільної колективізації земель та майна. Всі ці заходи супроводжувались масовими репресіями, які включали Голодомор, масовий терор, виселення до Сибіру. Тільки із села Борівці понад 150 чоловік було виселено в далекі краї, інших засуджено до різних строків ув'язнення.

В 1947 році створено колгосп «800-річчя Москви». Для реалізації своєї політики більшовики змогли знайти підтримку серед певних категорій місцевого населення, як правило –вихідців ії бідних прошарків населення, котрі, як показав розвиток подій, часто таїли ненависть до більш заможних та успішних господарств.

Наполегливою працею селян було досягнуто значних результатів. Загалом для післявоєнного періоду розвитку села були характерними такі ж позитивні і негативні моменти як для всієї України,Чернівецької області зокрема.

З перших днів існування Незалежної України борівчани активно включилися в державотворчий процес. Жителі села одноголосно проголосували за підтвердження Акту про Незалежність України 24 серпня 1991 року. Активність борівчан склала 96%.

Жителі села беруть активну участь у виборах Президента, парламенту, до місцевих органів влади. Так, на парламентських виборах 2014 року було обрано уродженця Борівців Фищука О.Г. народним депутатом України.

Борівці, як і буковинський край живе і розвивається разом з нашою молодою державою, вносячи свій неповторний і посильний внесок до загальнонаціонального успіху.

Дод.1 Герб села Борівці.

Дод.2 Прапор села Борівці.

Дод.3 Розкопки підплитового могильника в урочищі Болото(1985-1986рр.)

Дод. 4. Портрет сільського голови Александра Скорейка. Репродукція картини Є. Липецького

(поч. XX ст.).

Свято-Покровська церква-1851 р.

Капличка

Борівецька школа

Пам’ятник загиблим в Другій Світовій війні

Старостат і будинок культури

Дошкільний навчальний заклад

Водойма “Прусянка”

Фрагмент озера “Болото”

Став “Шкільний”