Історична довідка села Веренчанка

Історія села Веренчанка

Село Веренчанка розташоване у Пруто-Дністровському межиріччі, за 9 км від м. Заставни і 36 км від Чернівців, в північно-західній частині Заставнівського району . Через село проходить залізнична лінія Чернівці—Тернопіль, за 5 км від села — асфальтована дорога Чернівці — Тернопіль. На півдні і заході Веренчанка межує із землями сіл Давидівці, Ставчани та Киселів Кіцманського району , а на сході та півночі –сіл Кадубівці, Яблунівка, м.Заставна .

На території села розкопані поховання доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). В урочищі Новоселиці та в центрі села виявлені залишки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.).

За переказами, на місці села колись був хутір, де жила майстриня-ткаля, що виробляла чудові барвисті верені, тобто рядна; люди з навколишніх сіл ходили до неї милуватися різноманітними виробами, говорячи, що ідуть до «Веренчі». Ця назва з часом змінилась і залишилась за селом як Веренчанка. За поширеними народними переказами , Веренчанку нібито заснував козак Варенька, який першим оселився тут і поклав початок селу.

Перша письмова згадка про село датується 1589 роком, коли за грамотою молдавського господаря воно було передано поміщикові Ончулу Веренчулу.

Після загарбання Буковини Австрією на початку 1775 року в селі налічувалось 133 родини, з них 129 — селянських.

Тяжким було становище трудівників Веренчанки. Власник села поміщик Контакузіно віддавав його в оренду численним орендарям, які посилювали феодальне гноблення, намагаючись одержати за рахунок експлуатації селян якнайбільші прибутки. У 1799 році орендар Зотта захопив 110 фальч громадської землі, у 1802 році — 67 фальч пасовиськ, де став випасати власну худобу: 150 коней, 80 волів, 100 корів, 300 овець. У той же час селянська худоба гинула через відсутність кормів. У 1808 році новий орендар Черновка теж намагався захопити селянські пасовища.

Селяни змушені були тікати з села, втечі набирали масового характеру. У 1809 році село залишили 27 родин (109 осіб) селян, у 1815 році втекло 26 родин.

За переписом 1821 року в селі було 2445 йохів орної землі. У 1840 році селяни звернулися до суду зі скаргою на поміщика, який загарбав велику частину цієї землі та пасовищ. «Слідство» у цій справі тривало майже 12 років і закінчилося на користь поміщика. Експлуатація селян Веренчанки з кожним роком посилювалась.

На початку XIX століття селяни змушені були замість 12 офіційних днів панщини відробляти 70 ненормованих робочих днів. Крім того, селянин повинен був раз на рік безкоштовно перевезти до міста одну підводу панських харчів, дві підводи дров, давати панові десятину урожаю. Кожна родина здавала також міток прядива та птицю.

Революційні виступи селян Буковини в 1848—1849 рр. були прямим наслідком зростання феодально-кріпосницького гніту. Скасування панщини у 1848 році, проведене в інтересах поміщиків, майже не поліпшило становища трудівників Веренчанки. Селяни повинні були викупляти у панів право користуватися лісами і пасовиськами, які до цього належали громаді, сплачувати австрійській монархії «винагороду» за скасування феодальних повинностей. Поміщик пограбував селян, забравши у них понад 700 йохів землі. Це посилило обезземелення і розорення селянства/Разом з біднотою вони складали майже половину мешканців села. Однією з форм експлуатації трудівників Веренчанки було «пропінаційне право» — поміщик примушував селян купувати за високу ціну горілку в його 4-х корчмах.

Боротьба селян проти гноблення тривала і далі. У 1855 році сільська громада Веренчанки відмовилась виконувати шарварки. Для придушення опору селян у Веренчанку були направлені солдати. Власті заарештували організаторів руху А. Васкана і С. Свища, але вони потім втекли. В їх хатах були розміщені солдати для екзекуції. В ніч з 23 на 24 серпня 1855 року селяни напали на солдатів, роззброїли їх і побили. Після цього селяни стали збиратися на вулицях, деякі з них були озброєні косами. Коли з сусіднього села прибуло кілька жандармів, на них з косою» кинувся С. Свищ, але був поранений. На допомогу жандармам прибула рота солдатів, було заарештовано 8 селян. Сили були нерівні, селяни припинили боротьбу, що тривала понад 2 місяці.

Селянська біднота все більше заплутувалась у тенетах лихварського капіталу, потрапляла в залежність від куркулів. Селяни змушені були продавати свої клаптики землі та йти у найми. На 1871 рік у селі був паровий млин — власність поміщика та 2 винокурні, що належали куркулю Корчу.

Гнані злиднями, трудящі Веренчанки емігрували за кордон. В 1899 році до Канади виїхало 7 селян, у 1900 році вже 36 чоловік вирушили за океан в пошуках щастя.

Австрійські загарбники тримали селян Веренчанки у цілковитій темряві. До середини XIX століття в селі не було жодного культурно-освітнього закладу. Першу початкову школу тут відкрили тільки наприкінці 1857 року. Перший учитель — Семен Палієвич залишив по собі пам’ять доброї людини, що самовіддано» допомагала селянам, захищала їх від сваволі експлуататорів. У 1875 році громада побудувала нову школу на 6 класних кімнат. Багато дітей, зокрема сільської бідноти, залишалося поза школою. У 1906—1907 рр. -із 572 дітей шкільного віку навчалось 330, причому атестовано було тільки 213 учнів. У 1911 році в селі відкрито, читальню — філію товариства «Руська бесіда».

Український письменник і педагог Д. Я. Макогон, який довгі роки у Веренчанці вчителем, в оповіданні «Вибагливий панич» так описує навчання у місцевій школі: «В малій низенькій хатині з повибиваними вікнами і дірявими стінами збиралося щоднини 60 дітей на науку. Одні сиділи на лавках, а інші стояли рядом попід стінами. Свої місця міняли діти щоденно: котрі сьогодні сиділи, то мусили стояти завтра, коли прийшлося писати задачу, то ті, що стояли, притискали зошит до стіни і так писали».

У Веренчанці провела свої юнацькі роки донька Д. Я. Макогона відома українська письменниця Ірина Вільде, у творах якої, зокрема в повісті «Повнолітні діти», відтворено картини пейзажу і побуту цього села. Згадує вона Веренчанку і в новелі «Лисні».

На початку XX століття боротьба селян проти соціального і національного гніту загострюється. Під впливом російської революції 1905—1907 рр. у Веренчанці відбувся страйк сільськогосподарських батраків та малоземельних селян, які протестували проти поміщицького і куркульського гніту. Селяни боролись і за політичні права. їх представники разом із трудівниками сусідніх сіл були на вічі у м. Заставні, де висунули вимогу загального виборчого права.

З часом село зростало. За переписом 1910 року тут налічувалось 3887 чоловік.

Під час першої світової війни внаслідок воєнних дій Веренчанка зазнала великих руйнувань. Село декілька разів переходило з рук у руки. Австрійські власті своїми реквізиціями розоряли селянські господарства.

Велику роль в активізації боротьби народних мас відіграли революційні події 1917 року в Росії. Посилюється боротьба трудівників Веренчанки проти поміщиків та австрійських окупантів, за землю, за возз’єднання з Україною. Поміщики неодноразово доповідали австрійським властям, що селяни говорять про революцію, про розподіл маєтків, відмовляються платити за користування пасовиськами, вносити орендну плату. Влітку 1918 року жителі Веренчанки здійснили похід до Заставни, протестуючи проти реквізиції хліба, вимагали повернути їм громадські землі, захоплені поміщиками. Коли австрійські власті не прийняли протесту, делегація селян рушила із Заставни до Чернівців. Лише за допомогою жандармів австрійським властям вдалося розігнати селян.

З окупацією Буковини боярською Румунією, боротьбу трудящих Веренчанки за землю, свободу й незалежність очолили комуністи. Національний і соціальний гніт трудящих села став нестерпним. Непосильні податки і повинності розоряли селян. Більше половини орних земель Веренчанки залишилося в руках поміщиків і куркулів. Зубожіння селян посилювалося. На 1930 рік у селі з 865 дворів 37 були зовсім безземельними, 77 не мали орної землі, 115 мали близько 0,5 га землі на родину, 173 — по 1 га, а 459 селянських господарств — від 2 до 10 га землі. В той же час чотири куркулі і «Товариство цукру» володіли 1340 га, поміщикам Бабаду і Векслеру належало понад 1700 га орної землі. На території села були розташовані два спиртозаводи, на яких сезонно працювала переважно сільська біднота.

Культурно-освітнє життя села в період румунської окупації значно погіршилося. Незважаючи на те, що в 1937 році з 4180 чол. населення, що проживало у Веренчанці, 3774 були українцями, село не мало жодного українського культурно-освітнього закладу чи школи. Навпаки, українська школа і читальня товариства «Руська бесіда» з перших же днів окупації села були закриті.

Окупанти провадили насильну румунізацію населення. Вони видали наказ: «Розмовляти тільки румунською мовою». За українську мову та спів українських пісень населення переслідувалось в карному порядку. Жителі села були приречені на цілковиту неписьменність. За період з 1934 по 1937 рр. румунську початкову школу закінчило лише 58 чоловік.

Тривалий час жителі села були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Тільки 1930 року тут було відкрито приватний диспансер. Лікування вимагало великих коштів, тому селяни звертались до лікаря дуже рідко.

Незважаючи на багаторічний соціальний та національний гніт, окупантам не вдалося знищити у селян прагнення до свободи, до рідної мови, до возз’єднання з Радянською Україною.

28 червня 1940 року Червона армія вигнала румунськиї окупантів з села. В липні 1940 року було створено державний орган нової влади- сільську раду ( голова Ільчук Г.Г.). Між селянами було розподілено поміщицьку землю, худобу; всього вони одержали 1290 га землі, 105 корів, багато овець і свиней. В колишньому маєтку поміщика було утворено машинно-тракторну станцію..

В селі почалися великі культурні перетворення. У Веренчанці відкрилася семирічна школа, клуб, бібліотека, медичний пункт, крамниця тощо. Відремонтували також і стару школу. На 1940 рік навчанням було охоплено 630 дітей, крім того, працювали гуртки по ліквідації неписьменності. Велику роботу по ліквідації неграмотності та лекційній пропаганді проводили новостворені комсомольська організація та жіноча рада.

З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі села, як і весь радянський народ, допомагали рідній Червоній Армії. У червні 1941 року трудівники Веренчанки та сусідніх сіл здали до фонду оборони Вітчизни близько 500 голів великої рогатої худоби та різних цінностей на суму понад 5 тис. карбованців.

У червні 1941 р розпочинається радянсько-німецька війна , а в липні румунські .окупанти знову повертаються у Веренчанку. Настали чорні часи грабунків та терору.

28 березня 1944 року Веренчанка була визволена від фашистських загарбників воїнами 64-ї гвардійської танкової бригади під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника І. Н. Бойка. В лавах Червоної Армії Батьківщину захищали 262 жителі Веренчанки, 100 з них полягли смертю героїв; трудівники села свято шанують їх пам’ять. За героїзм у боях проти ворога орденами та медалями нагороджено 57 жителів села. Відразу ж після визволення трудящі одержали землю, держава подала їм допомогу насінням, реманентом, худобою тощо.

Відновлення роботи Веренчанської МТС у квітні 1944 року відіграло істотну роль у залученні селянства до колективного господарювання. До зони обслуговування МТС належало 17 сіл з 8400 дворами. В МТС було 10 тракторів, 10 коней, автомашина тощо; її штат становив 38 чоловік.

У 1958 році у Веренчанці запрацював харчокомбінат , який мав консервний, соковий, бондарний, сушильний цехи та цех напівфабрикатів.

З 1960 р. в селі діє відділення « Сільгостехніки », де працювало 55 робітників різних спеціальностей.

У 1968 році районне керівництво в адміністративному порядку колгосп реформувало в елітний насіннєвий радгосп « Веренчанський » . Так тривало до 1986 року .

У жовтні 1962 року на території села виявлено поклади високоякісного каменю, відкрито кар'єр.

Гордість села : Макогон Дмитро Якович- педагог, український письменник , Ірина Вільде – українська письменниця, Дем'ян Григорій Васильович – український фольклорист, етнограф, літературознавець, кандидат історичних наук, громадський діяч, Антемійчук Тодор Тодорович –політичний в'язень , Готинчан Василь Георгійович - комуністичний діяч, Фесюк Василь Дмитрович – самодіяльний поет .